Я скучаю по тебе ливнями,
летним ветром в полях лавандовых,
небесами лазурно-синими,
сладкой свежестью, дикой мятою.
Я скучаю по тебе радугой,
тихим лесом и зноем пламенным,
каждым спелым и сочным яблоком,
и землёю без влаги каменной.
Я скучаю по тебе рифмами
и стихи заплетаю косами.
Я в тебя прорастаю мыслями,
самой звёздной на небе россыпью.
Я боюсь, что ты меня разлюбишь —
станут черно-белыми все сны.
Бессердечны мир, тоска и люди…
Я боюсь… разлук и тишины…
Несміливе літо, мерехтливе щастя,
безкінечна віра в мрії глибочінь
і гортає вітер, мов світлини, плаття,
і злітає серце в синю височінь.
Веселкові зливи, візерунки сонця,
море щось шепоче небу перед сном.
Начаклує пристрасть хвилями волосся
і тендітна ніжність бродить за вікном.
Наше літо мліє знову від кохання,
погляд твій, мов зорі, поруч назавжди.
Ти здійснив надію, всі мої бажання.
Тьохкають натхненно ранком солов’ї.
Мы скрывали с тобой характеры,
только чувства взрывали мир.
Колдовали любовь старательно,
создавали уют квартир.
Мы успели семь лет отпраздновать —
счастье, нежность и благодать.
Я училась к тебе опаздывать,
только ты разучился ждать.
Я хочу до тебе, мов птаха в зелену весну,
щоб серце зайнялось незайманим щастям.
На крилах надій я кохання тобі принесу,
щоб з сумом лихим назавжди розпрощався.
Я хочу до тебе, мов місяць до рідних зірок,
як вітер, що лине у різні щілини,
щоб радість заграла мотив, мов липневий струмок,
осяяла наші з тобою світлини.
Я хочу до тебе, немов той метелик к вогню,
і вчусь чаклувати безхмарную долю.
Я мрії твої в повний місяць в долонях здійсню,
я — жінка твоя з ароматом магнолій.
Молва диктует, что в этом мире
нас разделили на полюса,
на инь и янь по чужим квартирам,
на гнев и милость в родных глазах.
На боль и радость, на «за» и «против»,
на дни и ночи всё делят нас.
И снова счастье бездомно бродит
сквозь перекрёстки ненужных фраз.
Нас разделили на до и после
и все давно развели мосты.
Мы — антиподы, весна и осень
и одиночество средь толпы.
Луна смеётся ещё зловещей,
считает солнце лучами дни.
Мир делит нас на мужчин и женщин,
а мы же просто хотим любви.
В твоєму місті загубилось щастя,
в моєму — розвели журби мости.
Збігає по колінкам з вітром плаття
в надію, де знов присмак самоти.
В твоєму серці наступила повінь,
змиває мрії в себе на шляху.
В моїй душі розкрив пелюстки промінь
і не дає зійти у пустоту.
Є ти і я… Два всесвіти, дві рими,
повінчані коханням до кінця.
Дві вірності, два вічних пілігрима
і б’ються разом в радості серця.